Тілесне в художній комунікації української новели кінця ХІХ - початку ХХ століть: чуттєве versus духовне

Abstract

Художній твір із точки зору психології творчості являє собою потік свідомості автора, поетичне відображення ним світу, виражене через індивідуальний стиль, що є ознакою комунікації – «процесу співтворчості автора та реципієнта у будь-яких просторово-часових вимірах, коли між ними спрацьовує сподіваний «горизонт очікування», формується ефективне комунікативне поле при збереженні кожного його елемента». Комунікативний процес виявляється через жанр, композицію художнього твору, стильові та мовні засоби, через які автор моделює художній замисел. У даній розвідці проаналізовано твори українських новелістів кінця ХІХ – початку ХХ століть, у яких найбільш яскраво репрезентовано тілесне, що є ознакою модернізму. Так, Т. Гундорова відзначає «розщепленість» модерністського дискурсу, у яку «вписується асимволічна пам’ять тіла – біологічні ритми, інтонації, чуття». Тілесний аспект модернізму відзначає Ф. Штейнбук: «модернізм можна визначити як такий спосіб репрезентації тілесного буття, що йому притаманна домінація фізіологічного начала на противагу началу свідомому».