Небесне та земне у "Чотирьох гімнах" Едмунда Спенсера

Abstract

“Чотири гімни” Е. Спенсера присвячені філософії Любові, при тому, що вони не є філософським трактатом у прямому сенсі. Ідеї щодо божественної та людської Любові були осередком ренесансної філософської думки взагалі і лейтмотивом поезії Спенсера зокрема. Поет, намагаючись не так розвивати думки своїх попередників, як інтерпретувати їх, відтворив їх через призму нової правди і гармонії. Спенсер зібрав матеріали, що інкорпорували давні традиції, включаючи Біблію, Платона, низку текстів із творчого доробку письменників від Августина, Данте та Петрарки до флорентійських неоплатоників. Однак слід зауважити, що твір Спенсера не є скороченою інтерпретацією тієї чи іншої філософської теорії. При пильному читанні ідеї та ставлення, що віддзеркалюють світогляд автора, дивним чином поєднані одне з одним. Окремі розділи ліричного твору Спенсера є безпосередньо петрарківськими, в той час як інші написані під очевидним впливом М. Фічіно та його послідовників. У той час, як “Гімн на честь Небесної Любові” нагадує релігійний гімн, що передає центральний сюжет Євангелія, “Гімн на честь Небесної Краси” відтворює божественні видіння християнського містицизму. Отже у “Чотирьох гімнах” Е. Спенсер поєднує неоплатонічні та біблійні ідеї у притаманному йому еклектичному стилі.